Маршрутів Українськими Карпатами є безліч – на будь-який смак, тривалість та різних категорій складності. Хтось шукає варіанти якомога складніші – на декілька днів та й в добавок до всього, ще й не маркованими стежками… А для когось такі походи не прийнятні: або немає достатньо вільного часу, або рівень фізичної підготовки не дозволяє, або ж піти в похід вирішили з дітьми. Якщо ви себе відносите до другої категорії туристів, то похід на г. Парашку з м. Сколе – найбільш оптимальній варіант.

Парашка та її популярність

Парашка (1271 м), будучи найвищою горою Львівської області, дуже популярна вершина серед туристів усіх рівнів. Пояснюється це наступним:

  • Парашка, умовно кажучи, "доступна" для всіх бажаючих, адже піднятися на саму гору можуть навіть діти;
  • до місця початку сходження – м. Сколе – дуже легко добратися, при чому як автомобілем, так і на залізничному транспорті;
  • при ясній, безхмарній погоді з Парашки відкривається пречудові краєвиди – усі навколишні вершини видно, як на долоні.

Беручи до уваги популярність маршруту, в погожі дні тут можна зустріти численні туристичні групи – від школярів, сімей і пластунів до любителів активного відпочинку. Проте, це абсолютно нікому не заважає.

Зі Сколе на Парашку

Добиралися до Сколе поїздом 827Д Львів–Мукачево, який виїжджає зі Львова о 07:15 (запасний варіант, якби не встигли на перший, – поїзд 6187 Львів–Мукачево, який відправляється о 09:06). На місті були в 08:50. Дещо підвела погода, накрапав дрібний дощ, але наших планів вже ніщо не могло змінити.

Отже, Сколе. З/д вокзал. Тут ми вирішили докупити воду та хліб. Хоча могли і не спішити, оскільки маршрут починається неподалік від супермаркету "Рукавичка", що розташований повз трасу Київ-Чоп.

Щоб довго не блукати в пошуках початку маршруту і не вірити сліпо навігатору (хотів нас надурити на зайвих 1-1,5 км, примусивши зробити "гак"), краще спитати у місцевих, де можна "зрізати" по місту, щоб скоротити дорогу.

Початок підйому розпочинається орієнтовно за 300-400 м від "Рукавички" по трасі в напрямку м. Чоп. Звертаємо на право і виходимо на добре втоптану стежку, яка стрімко утікає вгору. Хоча на початку підйом буде досить крутий, це не на довго. Не варто сильно хвилюватися ))

Далі йдемо по стежці у північно-західному напрямку, постійно піднімаючись вгору по лінії хребта. Приблизно через 3 км виходимо на узлісся, де стежка міняє напрямок спочатку на захід, а потім – на південний захід.

Увага! На півдорозі до Парашки буде тільки одне джерело – тому саме тут варто наповнити усі пляшки водою. Надалі, особливо у жарке літо, не буде жодного місця, аж до річки, з якої живиться водоспад Гуркало, де можна поповнити запаси води.

Перепочивши та підкріпившись канапками/печеньками/цукерками продовжуємо підйом. Нажаль, вийшовши з лісу на хребет, не дуже вдається в повній мірі насолодитися краєвидами, оскільки нас накрили густі важкі сірі хмари.

Ще трішки і ми біля підніжжя гори. Останній підйом, ривок – все, ми на вершині Парашки. Погода робить нам подарок, розганяє хмари – і на декілька хвилин перед підкорювачами найвищої гори Львівщини відкривається чудовий краєвид.

Вдосталь намилувавшись красотою Сколівських Бескидів, зробивши 1000 і 1 фотографію на пам'ять, вирішили розпочинати спуск до водоспаду Гуркало. Так би мовити – "час піджимав".

Парашка – Гуркало

Увага! Дуже важливий момент – зійшовши з вершини Парашки близько 100-200 метрів вниз, не пропустіть поворот праворуч (якщо не поспішати і весь час дивитися за стежкою, то ви його не пропустите), який хоча і ховається в кущах, проте, досить добре помітний.

Беручи до уваги стрімкий спуск та вологий ліс зі слизькими стежками, дорога на спуск зайняла у нас дещо більше часу, аніж планувалося. Особливо крутий спуск був відразу, як тільки зійшли з полонини і увійшли в ліс – часом доводилося долати відстань короткими перебіжками від дерева до дерева, опираючись в них, як у стіну, щоб не "полетіти" вниз. Якщо дуже не спішити, то можна обійтися без падінь та травм.

Спуск крутий, значить швидко скидається висота, яка ще до обіду так важко набиралася… Стежка добре зрозуміла і жодних проблем з орієнтування не виникає. В один момент на деревах вздовж дороги починаються білі маркери. Саме вони, як ми потім переконалися, добравшись до долини річки, вели з Парашки до цивілізації – село Корчин.

Зійшовши до низу, прямуємо вздовж річки до другого об’єкту нашого походу – водопаду Гуркало. Йдемо по добрій стежці, яка колись, судячи з усього, була дорогою для лісовозів. Часом доводиться переходити річку з досить стрімким потоком у брід (з такою проблемою туристи не зіштовхнуться, коли запланують свій похід на другу половину літа).

Декілька кілометрів – і ми біля водоспаду. І справді, весною повноводний Гуркало відповідає своїй назві – його гуркотіння чути досить далеко.

Зробивши біля цієї величної природної водної атракції ще декілька фото, вирішуємо шукати місце під ночівлю – спішити в Корчин, а звідти до Верхнього Синьовидного немає сенсу – навряд чи встигнемо на якусь маршрутку. Місць під ночівлю у цьому місці достатньо, тому жодних проблем із його пошуком у нас не виникло.

Гуркало – Корчин – Верхнє Синевидне

Прокидатися із зорею ми не планували. Тому добре виспавшись, поснідавши/пообідавши, ми вирушили до села Корчин.

Прекрасна польова дорога, місцями примушуючи нас долати водні перешкоди, привела до самої траси, по якій, власне, нам довелося пішки добиратися аж до Верхнього Синьовидного (на жодну маршрутку ми не встигали, а ще необхідно було добиратися до Стрия/Львова).

Дорога вивела нас біля мосту на повороті у Верхньому Синьовидному. Саме тут нам довелось близько 1,5-2 годин "полювати" на маршрутчиків. Правда, був ще альтернативний варіант податися на з/д вокзал і там дочекатися поїзда, але до нього будо близько 3,5 км, а наші ноги вже відмовлялися долати таку відстань )))

Загрузка...

Додати новий коментар



Вас також може зацікавити:



Ще більше цікавого
Долучайся до нас на Facebook
Підписатись

Групи блогу:

Досліджуй і подорожуй Карпатами разом зKarpaty.ROCKS